Кафедра загальної економічної теорії та економічної політики

Уперенко
Микола ОпанасовичЗавідуючий кафедрою
д.е.н.,професор

З перших днів існування нашого навчального закладу осередком наукових досліджень складних проблем економіки була кафедра політичної економії. Учені-економісти заснованого в 1921 році інституту народного господарства були невід'ємною частиною тієї по-європейськи освіченої, високоінтелектуальної одеської наукової громадськості, яка стала не тільки загальноросійською, а й світовою гордістю. У напруженій інтелектуальній атмосфері промислово розвиненої Одеси сформувалися сприятливі умови для успішного розвитку економічної думки.

У складних суперечливих умовах непу, індустріалізації та колективізації, недовіри з боку влади, періодичних «чисток» і насильницької ідеологізації науки вчені кафедри політичної економії з гідністю відстоювали право на самостійну творчу думку, на повагу до розуму та інших гуманістичних цінностей.

Особливо яскравим представником цього напряму був професор кафедри політичної економії С. І. Солнцев (1872-1936), у майбутньому академік АН УРСР і СРСР. У 1922 році в Петрограді було опубліковано його фундаментальне дослідження «Вступ до політичної економії. Предмет і метод». Схиляючись до марксистського визначення предмета, автор основну увагу приділяє методу. Його головним дослідним інструментом є порівняльний аналіз суб'єктивно-психологічного підходу австрійської школи та її послідовників (Ліфман, Амонн, Гейман) з марксистським методом. Указуючи на переваги останнього в частині теорії пізнання, об'єктивності дослідження, використання ідеї діалектичного розвитку, примату виробництва та ідеї виробничих відносин, він приділяє особливу увагу головній ролі наукового принципу розвитку.

З 1934 р. кафедрою політичної економії (нині – кафедра загальної економічної теорії) завідує Ш. Г. Вишнепольський. У 1939 р. на кафедрі, яку очолив старший викладач Петро Пантелеймонович Ковальов, працювало 6 викладачів.

У перші післявоєнні роки кафедрою завідував професор І. І. Герліх. Він брав активну участь у дискусіях про предмет і метод політичної економії. Ціла низка вчених у 20-х роках (І. Дашковський, М. Кривицький, М. Соболєв) не бачили зв'язку між традиційною економічною теорією і новим післяреволюційним суспільством, пропонуючи для його пізнання створити нову науку. І. І. Герлих не розділив цей погляд, вважаючи, що марксистська методологія дослідження цілком придатна і для нового періоду.

У праці «Аналіз якості та кількості й об'єкт політичної економії», опублікованої в «Записках Одеського інституту народного господарства», він підтримує теоретичне використання марксистського досвіду досліджень. Передусім звертає увагу на специфіку кількісно-якісних взаємозв'язків.

Методологічні проблеми економічної теорії розробляв також відомий фахівець у галузі історії думки, сходознавець, доктор економічних наук, професор В. М. Штейн. У 1921 році у «Вчених записках вищої школи» було опубліковано його працю «Чи може теоретична економіка бути точною наукою?». Розглядаючи це питання, автор підкреслює, що багатосторонність дослідження економічних явищ є однією з обов'язкових вимог методології.

Ще більш негативним наслідком такого підходу є скасування ідеї розвитку. Теоретична економіка поділяється на статику і динаміку. Перевага надається тільки статиці. У політичній економії широко, використовувалися статистичні ілюстрації і нескладні математичні прийоми, їх ефективність часто залежала від вузькості досліджуваної проблеми. Складний, суперечливий, інверсійний процес розвитку багато в чому залишався за межами цих підходів. У результаті дослідження професор В. М. Штейн робить висновок, що перетворення політичної економії в точну математичну науку ще неможливо.

Будучи багатоплановим дослідником, професор В. М. Штейн розробляв також політико-економічні проблеми, безпосередньо пов'язані з практикою. У 1924 році вийшла друком його праця «Теорія і політика економічної кон'юнктури», що складається з шести розділів: поняття економічної кон'юнктури, вплив кон'юнктури на окремі сторони народного господарства, загальні принципи кон'юнктурної політики, симптоматологія кон'юнктури і передбачення майбутніх кон'юнктурних коливань, військова і повоєнна кон'юнктури і кон'юнктура в Росії.

Особливе місце у творчому доробку професора В. М. Штейна займають праці з історії економічної думки. У 1924 році виходить його праця «Розвиток економічної думки. Фізіократи і класики». Вона і зараз вражає незвичайною ясністю стилю, широкою ерудицією, умінням поєднувати глибину наукового дослідження з захопливим, оригінальним викладом.

У 1948 р. проф. В. М. Штейн опублікував чергову велику працю з історії економічних вчень «Нариси розвитку російської суспільно-економічної думки». У постановці проблеми він, мабуть, уперше в нашій історико-економічній літературі чесно і недвозначно висловлює свою незгоду з позиціями відомого німецького дослідника А. Гакстгаузена і російського академіка В. Безобразова з приводу несамостійності російської економічної думки.

Справжнім подвигом професора В. М. Штейна було освоєння китайської мови та переклад давньокитайського трактату IV ст. до н.е. «Гуань-цзи» (1958). Унаслідок цього наші уявлення про соціально-економічну думку тієї окремої епохи істотно розширилися. У науковий обіг увійшов зовсім незвичайний за своїм змістом і соціальним звучанням документ, який акцентував увагу на таких основних положеннях: праця є джерелом добробуту країни; селяни – найважливіша частина народу; золото і перли не є багатством. Справжнє багатство – створені працею товари; держава повинна втручатися в життя суспільства, піклуватися про всіх громадян; необхідно регулювати ціни на хліб, дбати про його запаси, створювати пільгові умови кредитування; системи оподаткування не можуть залишатися незмінними. Вони повинні змінюватися з урахуванням обставин, що змінилися; необхідним є, по можливості, рівноправний розподіл національного багатства; знатних робить Бог. Не всі можуть бути знатними. Розумна еліта – запорука успішного розвитку держави.

З вересня 1947 року кафедру очолив доцент, учасник Великої Вітчизняної війни О. Е. Полонський. На ній працювали: директор ОКЕІ доцент Олександр Семенович Подгало, професор С. Я. Боровий, старший викладач А. О. Ірошнікова, яка в 1955 р. захистила кандидатську дисертацію, одержала звання доцента і в 60-ті роки стала на чолі кафедри. У 1965 році на кафедрі налічувалось вже 15 викладачів.

Серед істориків-економістів довоєнних і повоєнних років найбільш примітною постаттю був професор Саул Якович Боровий. В Одеському кредитно-економічному інституті (Інституті народного господарства) він викладав історію, економіки з 1934 по 1977 роки.

Починаючи з двадцятих років і до останніх днів життя професор С. Я. Боровий вів напружену і обширну науково-дослідну роботу: підготував понад 200 публікацій. Відмінною особливістю його наукової діяльності була багатоплановість наукових інтересів. Це, звичайно, знайшло відображення у структурі досліджень. Вони включали:

1. Дослідження з історії єврейського народу. Сюди варто віднести «Нариси з історії євреїв у Україні в XVII-XVIII ст.», монографію «Єврейська землеробська колонізація в старій Росії» (1928), публікацію «Євреї у Запорізькій Січі» і матеріали, які увійшли до колективної праці, присвяченої проблемі Голокосту в Україні.
2. Дослідження з історії міста Одеси, Одеської області та Півдня України: два розділи в книзі «Одеса. Нарис історії міста-героя» (1957); нарис історії Одеської області та міста Одеси в «одеському» томі «Історії міст і сіл»; «Про деякі особливості аграрного ладу Південної України» в «Щорічнику аграрної історії» (1964) та ін.
3. Дослідження з історії кредиту та банків: монографія «Кредит і банки в Росії» (1958), публікації «Радищев про кредит», «Декабристи про кредит», статті з історії кредитної політики тощо.
4. Дослідження літературно-історичного характеру: «Міцкевич напередодні повстання декабристів», «Про економічні погляди А. С. Пушкіна», «Про реально-історичну основу сюжету «Мертвих душ» та ін.

В останні роки життя С. Я. Боровий входив до складу колективу, який досліджував трагедію Голокосту в Україні. Працював до останньої хвилини світлого осіннього дня 1989 року.

Дослідження з економічної історії продовжує учень С. Я. Борового і Ф. Я. Полянського (Московський державний університет) доктор економічних наук, професор Микола Опанасович Уперенко.

Серед наукових праць проф. М. О. Уперенко варто вказати наукові дослідження з методології економічної історії (монографії: «Проблема посилення взаємозв'язків економічної історії та економічної теорії» (1991), «Історико-економічна евристика» (2005). У дослідженні «Історико-економічна евристика» автор вперше в історико-економічній літературі порушує проблему інтеграції уявлень про інверсійність процесів розвитку в історію економіки та інші економічні науки, говорить про шляхи вдосконалення системного підходу, про зв'язки історико-економічної евристики, що формується, з економічною теорією і сучасним управлінням. Наукові здобутки дослідження з регіональної економічної історії висвітлені у монографії «Особливості економічного розвитку Південної України» (у співавторстві з проф. С. Я. Боровим та ін., 1988). Історії науки присвячено монографію «М. І. Туган-Барановський» (2007 р., у співавторстві з професором М. І. Звєряковим).

У своїх дослідженнях з історії ментальності професор М. О. Уперенко розглядає проблему духовних сутнісних сил людини в гуманітарних науках, висуває ідею духовної реформації в Україні як необхідної умови ефективності сучасних і майбутніх соціально-економічних перетворень.

Розвиток теоретичної думки 50-60-х рр. XX ст. відбувався в умовах жорсткого ідеологічного диктату. Це відображалося і на тематиці, і на сутності досліджень. Але високоосвічені вчені знаходили можливість висловлювати свої наукові погляди, не вступаючи в угоду з совістю.

Більшість представників молодого покоління щиро вірила в марксистську доктрину і до певної міри брала участь у розробці тих соціально-економічних проблем, що поставали перед суспільством. Серед них: доценти А. О. Ірошнікова, В. А. Грималюк, І. Ю. Сіваченко, О. Є. Богаченко і професор В. Б. Петрович. Завідувач кафедри політичної економії А. О. Ірошнікова мала понад сорок наукових і науково-методичних праць, у тому числі дві монографії «Політико-економічні проблеми кредиту при соціалізмі» (1965) і «Зростання ролі наукового керівництва суспільними процесами в період будівництва комунізму» (1973). У кінці 60-х років свою наукову діяльність на кафедрі розпочинає В. А. Грималюк, який розпочав дослідження проблеми суспільного поділу праці й основного виробничого відношення соціалізму. Сфера його інтересів охоплювала проблеми розвитку агропромислового комплексу. У 1973 році В. А. Грималюк підготував монографію «Агропромисловий комплекс соціалістичного народного господарства».

Фахівець з історії економічної думки А. Е. Богаченко опублікувала працю «Суспільно-економічні погляди Д. П. Журавського»(1962).

Уміло поєднував наукову, громадську та викладацьку діяльність учасник Великої Вітчизняної війни В. Б. Петрович. У розглянутий період його науковий інтерес торкався проблеми матеріальної зацікавленості як одного з корінних принципів соціалістичного господарювання. Згодом, у кінці 60-х років, він досліджував проблему формування і розподілу валового доходу, створення фонду оплати праці та розробки методики оплати праці за кінцевими результатами виробництва в колгоспах, яка стала основою його докторської дисертації.

Особливо знаковими для нашого навчального закладу стали 60-ті роки минулого століття. Саме тоді формується особлива економічна школа, що існує до теперішнього часу. Її творцем, натхненником, а потім і корифеєм був Анатолій Карпович Покритан. Він залучив до науки цілу плеяду талановитих викладачів, які захистили кандидатські дисертації, а згодом значна частина з них – і докторські, зокрема: П. П. Столяров (1970), В. Б. Петрович (1974), В. А. Грималюк (1979), В. І. Касаткіна (1980), І. Т. Балуков (1980), С. В. Мартиновський (1980), С. О. Матвєєв (1985), Ю. Г. Козак (1989), В. В. Лапін (1989), С. В. Новіков (1989), В. В. Немченко (1994).

17 липня 1975 р. кафедра політичної економії, на якій в цей час працювало 37 викладачів, була розподілена на дві кафедри: політекономії планових факультетів (18 чол.), якою продовжував завідувати професор А. К. Покритан, та політекономії облікових факультетів, яку очолила Антоніна Олександрівна Ірошнікова. Кафедра політичної економії планових факультетів забезпечувала навчальний процес на планово-економічному факультеті і факультеті економіки праці, а також зі спеціальностей цих факультетів на вечірньому та заочному факультетах. Члени ж кафедри політекономії облікових факультетів – на обліково-економічному, кредитно-економічному, фінансово-економічному факультетах, а також з відповідних спеціальностей на вечірньому і заочному факультетах. На базі кафедри політекономії облікових факультетів у 1991 р. була створена кафедра міжнародних економічних відносин. Що стосується кафедри політекономії планових факультетів, то вона отримала назву кафедри загальної економічної теорії, яка забезпечує викладання цілого комплексу навчальних дисциплін, а саме: політичної економії, історії економічних вчень, макроекономіки, мікроекономіки, економічної політики тощо.

Особливої уваги заслуговує життєвий шлях професора, доктора економічних наук Анатолія Карповича Покритана, який відображає складну долю покоління, опаленого війною. Він народився 2 грудня 1920 р. в селі Китайгород Тростянецького району Вінницької області в сім'ї сільських учителів. У 1928 р. А. Покритан вступив до Китайгородської середньої школи, яку закінчив із золотою медаллю 1938 р., і приїхав до Одеси, де розпочав навчання в інституті інженерів морського флоту (нині Одеський національний морський університет). Незабаром після початку занять хвороба примусила його перервати навчання. Взявши академічну відпустку, А. К. Покритан виїхав додому лікуватися. Увесь вільний час він присвятив читанню і поступово зрозумів, що море не його покликання. За рік юнак повернувся до Одеси і вступив до Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова на філологічний факультет, став відмінником навчання.

Штурм твердині науки був перерваний 1939 р. призовом до армії. 1 вересня 1939 р. Анатолій Карпович став курсантом полкової школи артилерійського полку стрілецької дивізії. З початку війни А. К. Покритан бився в армії, що діяла на Південно-Західному фронті, а потім – на Північно-Західному. В одному з боїв під Москвою він був важко поранений в область серця і два місяці провів в евакуаційному шпиталі, звідки 1 серпня 1942 р. відправився на передову і до весни 1943 р. воював в армії, що діяла на Калінінському фронті, героїчно відстоюючи кожний шматок рідної землі.

Будучи командиром взводу артилерійського полку стрілецької дивізії, брав участь в кровопролитних боях Червоної Армії, прямим наведенням гармати пригнічуючи вогняні точки супротивника. Він згадував події того часу: «Йшли запеклі бої весною 1943 року. Раптом прогримів вибух. Я довго падав і зрозумів, що нічого не бачу. Думав, засмітило землею очі. Розкрив повіки пальцями – нічого не бачу. Хтось накинув мені хустку на очі. Комусь я віддав свій пістолет. Мене узяли під руки і кудись повели». З поля бою поранений потрапив до евакуаційного шпиталю у м. Калінін, потім було лікування у Великих Луках, Іваново, де Покритану зробили першу операцію.

Проте результату не було. Він втратив зір, був демобілізований і санітарним поїздом відправлений до військового шпиталю Іркутська. Так для нього закінчилася війна і почалися нові випробування. Лікування результатів не давало. Треба було навчитися жити в умовах непроглядної темряви.

І молодий сержант-артилерист ухвалює рішення – вчитися. Він освоїв точкову азбуку Брайля, призначену для «читання пальцями», і підготувався до вступу до педагогічного інституту Іркутська, де і почав навчатися з вересня 1943 р. Після закінчення Великої Вітчизняної війни переїхав до Одеси і продовжив навчання на філологічному факультеті Одеського педагогічного інституту ім. К.Д. Ушинського, вражаючи студентів і викладачів своїми блискучими здібностями.

Проте, закінчивши інститут у 1947 р. і отримавши диплом з відзнакою за фахом «Російська мова і література», він виявився безробітним. Сліпий філолог нікому не був потрібний. І лише завдяки випадковому збігу обставин одна з його інститутських товаришок по навчанню влаштувала його викладати політекономію в обліково-кредитний технікум. Тут він виявив свої неабиякі здібності, набув досвіду викладання і через рік перейшов на викладацьку роботу до свого рідного педагогічного інституту.

Розуміючи, що тернистий шлях в науку вимагає глибоких знань, А. К. Покритан вступає до аспірантури в Інституті підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському державному університеті і 1952 р. успішно захищає кандидатську дисертацію. Після повернення з Києва починається його плідна науково-дослідна діяльність. У 1953 році А. К. Покритана обирають завідувачем кафедри марксизму-ленінізму, а з вересня 1954 р. – завідувачем кафедри політекономії в педагогічному інституті, де він працював до 1968 року. У цей період, поєднуючи викладацьку і адміністративну роботу з науковою діяльністю, він висловлює і обґрунтовує свої головні ідеї, навколо яких поступово складається коло однодумців, послідовників, учнів, що утворили одеську економічну школу.

Відправним пунктом методологічних досліджень авторів, що стоять біля витоків одеської економічної школи, було розуміння способу виробництва як органічної єдності продуктивних сил і виробничих відносин. Проти цієї загальної тези марксистської філософії історії ніхто не заперечував. Проте в його конкретизації щодо економіки виникли розбіжності, викликані визначенням основ економічної системи. У монографії «Соціалістична власність при переході до комунізму», опублікованій в 1964 році А. К. Покританом спільно з В. І. Касаткиною і В. М. Мазуром, аргументується уявлення про те, що право власності, як і будь-яке інше вольове, ідеологічне відношення, не може слугувати основою економічної системи. Такою основою може бути лише досягнутий рівень розвитку продуктивних сил суспільства, який обумовлює виробничі відносини. Характеризуючи виробничі відносини, автори висунули і відстоювали ідею про необхідність розрізняти в умовах соціалізму відносини економічної рівності, властиві як державній формі власності, так і колгоспно-кооперативній, і відносини, що несуть в собі елементи економічної нерівності, теж властиві і державній формі власності, і колгоспно-кооперативній. Перше коло відносин визначалося ними як загальнонародні відносини, а друге – як відносної відособленості.

Обґрунтоване уявлення про необхідну логіку розвитку стало віссю подальших досліджень процесу виробництва, праці і продукту, які і сформували особливу галузь досліджень економістів, що концентруються на кафедрі політекономії Одеського інституту народного господарства під керівництвом А. К. Покритана.

Так, у працях Віктора Андрійовича Грималюка розроблялася концепція безпосереднього усуспільнення праці, а соціально-економічні форми розподілу праці розглядалися як найбільш рухомий, революційний елемент суспільного виробництва. В. А. Грималюк доводив, що зміни в продуктивних силах, накопичуючись, впливають і на інші елементи суспільного виробництва, детермінуючи їх розвиток. У монографіях 70-х років – «Суспільний розподіл праці і основне виробниче відношення соціалізму» (1970) і «Соціалістичне усуспільнення праці» (1972) – будівництво соціалізму пов'язувалося з перетвореннями в безпосередньому процесі праці, із зміною його характеру і змісту. Така постановка питання була підтримана науковим співтовариством, і всього через десять років концепція В. А. Грималюка була висвітлена у фундаментальному дослідженні з історією економічної думки «Історія політичної економії соціалізму».

До орбіти наукових досліджень В. А. Грималюка примикають наукові дослідження В. І. Касаткіної. Відповівши на питання про причини існування товарно-грошових відносин при соціалізмі і визначивши такою відносну економічну відособленість виробників, вона зацікавилася питанням, яке неминуче випливає з першого: якою, у такому випадку, є суспільна форма праці і продукту. В. І. Касаткіна послідовно розділяла загальнонародні відносини (безпосередньо суспільні) і відносини відносної економічної відособленості, і у зв'язку з цим поставила питання про виділення цих двох аспектів при характеристиці соціальної форми праці і продукту при соціалізмі. Така постановка питання вимагала звернення до проблеми суспільно необхідних витрат праці, плановій ціні, управлінню науково-технічним прогресом. Останнє глобальне завдання не вирішене у вітчизняній економіці і дотепер. Також вона звертала увагу на роль ціни в стимулюванні технічного прогресу.

До науковців одеської школи, які досліджували процес виробництва, входив І. Т. Балуков. Він переводив питання про спосіб виробництва з категоріального апарату філософії історії в політичну економію. Філософське визначення способу виробництва як єдності продуктивних сил і виробничих відносин є дуже загальним, абстрактним для політичної економії. І. Т. Балуков вважав за необхідне ввести в науковий обіг і зробити об'єктом дослідження категорію «технологічний спосіб виробництва». Він зазначав, що «такі поняття, як продуктивні сили, матеріально-технічна база, науково-технічна революція, хоч і відображають перетворення в устрої виробництва, але є для його характеристики дуже загальними». Конкретизація цих понять вимагає з'ясування їх специфіки для кожної конкретної соціально-економічної системи, а отже, дослідження і самої системи. Як і інші автори одеської школи, він виділяв два рівні відносин – загальнонародні відносини і відносини відносної економічної відособленості і, як і інші, вірив, а також доводив у своїх наукових працях, що відносини відносної відособленості сходять з історичної сцени, відживають свій вік.

Наступним кроком у становленні одеської школи стало видання монографії А. К. Покритана «Вопросы социалистического воспроизводства общественного продукта» в 1965 році. Розробку даного питання продовжили учні і послідовники А. К. Покритана – В. Д. Герасимов, А. В. Лапін, М. І. Звєряков.

А. К. Покритан і економісти одеської школи, що формувалася у той час, викладали своє розуміння питання визначення величини перенесеної вартості одночасно з критичним розглядом концепцій опонентів. Насамперед А. К. Покритан, а потім і його однодумці звернули увагу на найважливіший недолік концепції валового продукту: ігнорування чинника часу та економічних функцій різних складових частин продукту. Прихильники цієї концепції вважали, що перенесена вартість є вартістю засобів виробництва, створених за межами даної виробничої ланки, незалежно від того, чи були вони зроблені у попередні роки або в поточному році. Такий підхід не дає можливості розмежувати стару і новостворену вартість.

При визначенні чинника часу необхідно враховувати, що у складі продуктів матеріального виробництва на всіх етапах розвитку суспільства продукція сільського господарства має першорядне значення, оскільки виробництво продуктів харчування є головною умовою існування людини. Тому час виробництва в сільському господарстві виступає мірою часу при визначенні обсягу всього суспільного продукту. Сукупний продукт суспільства є результатом річного процесу виробництва, що має істотне значення для розуміння закономірностей його відтворення. Якщо не враховувати річний цикл виробництва, тоді не вдається адекватно визначити перенесену і новостворену вартість у сукупному продукті суспільства.

Критикував А. К. Покритан і концепцію кінцевого продукту, доводячи, що наявний на початок року запас предметів праці, що враховується даною концепцією, значно менше, ніж обсяг предметів праці, фактично споживаних протягом року. Тому він бачив завдання в тому, щоб з'ясувати, як формується перенесена вартість тієї частини предметів праці, яка створюється і споживається в поточному річному процесі виробництва для створення готових продуктів виробничого і споживчого призначення.

Науковець зазначав, що показник реального вартісного обсягу сукупного суспільного продукту повинен враховувати внутрішній механізм руху вартісних і речових складових частин продукту у процесі його відтворення. Найбільш складним процесом є формування вартісного обсягу матеріальних витрат у складі сукупного суспільного продукту.

Для його адекватного відображення необхідно, по-перше, визначити проміжок часу, протягом якого здійснюється процес відтворення. Найбільш прийнятною мірою часу для відтворювального процесу суспільства є рік. Другою умовою вирішення питання про обсяг матеріальних витрат є з'ясування функціональної ролі різних речових і вартісних елементів сукупного продукту у процесі його суспільного відтворення в межах встановленого часу.

Ідея А. К. Покритана полягає в тому, щоб показати, що насправді процес утворення вартості є більш складним, запасів предметів праці, наявних на початок року, недостатньо для забезпечення безперервного процесу виробництва протягом року.

Для того, щоб адекватно відобразити вартість предметів праці, проведених і спожитих протягом річного циклу процесу виробництва, необхідно враховувати, що вартість засобів виробництва, отриманих суспільством від попередніх періодів, протягом року здійснює не один, а декілька оборотів. А це означає, що обсяг перенесеної в річний продукт вартості залежатиме не тільки від розміру вартості засобів виробництва, отриманих від попередніх періодів, але і від кількості оборотів цієї вартості в річному процесі відтворення.

Загальний висновок із сказаного полягає в тому, що показник вартісного обсягу суспільного продукту, звільнений від повторного підрахунку одних і тих самих елементів, міг би виявитися надійною основою для вимірювання динаміки фізичного обсягу продукту і продуктивності суспільної праці, визначення галузевої структури економіки.

У монографії А. К. Покритана було поставлене питання про чинники, що впливають на співвідношенні двох підрозділів суспільного виробництва. Це питання було об'єктом тривалих дискусій ще з 90-х років XIX століття. Після публікації II тому «Капіталу» К. Маркса, у якому рух суспільного виробництва був представлений без технічного прогресу в розумінні, викладеному в І-му томі, у марксистській політекономії розвернулися дослідження пропорцій суспільного відтворення в умовах зростання продуктивності праці. Розглядаючи цю проблему на основі теорії К. Маркса, дослідники приходили до висновку, що відтворення суспільного капіталу в умовах зростання технічного рівня виробництва неминуче веде до зростання І підрозділу суспільного виробництва. Висновок цей був парадоксальним, багато дослідників із ним не погоджувалися. Вивчення даного питання продовжувалося впродовж тривалого часу. В інтерпретації проблеми домінував, як правило, емпіричний підхід. Аргументи сторін упиралися в статистику. Навести теоретичні доводи на підтримку або спростування положення про переважне зростання І підрозділу не вдавалося.

А. К. Покрита поставив питання дещо ширше: про вплив на співвідношення двох підрозділів не тільки технічного прогресу, але й інших чинників. А. К. Покритан розглянув дію трьох чинників: технічного прогресу, різного способу функціонування засобів і предметів праці у процесі відтворення, часу. І якщо перший із цих чинників активно обговорювався з 90-х років XIX ст., то другий і третій залишалися певною мірою в тіні.

Абстрактно-теоретичне дослідження дії різних чинників на структуру двох підрозділів суспільного виробництва, проведене А. К. Покританом, не втратило свого значення і в умовах сучасної нової економіки. Для забезпечення безперебійного функціонування суспільного виробництва найбільш високими темпами зростання повинні розвиватися галузі, що виробляють засоби праці, тобто галузі машинобудівного комплексу. Отже, в історично тривалому періоді повинне спостерігатися виразне зростання частки машинобудування в промисловому виробництві.

Центральною проблемою теорії суспільного відтворення є проблема пропорційності. Безперебійне здійснення суспільного виробництва припускає підтримку певного співвідношення між частинами сукупного суспільного продукту за вартістю і натуральною формою. Цим співвідношенням характеризують систематичне взаємне відшкодування структурних частин сукупного продукту за вартістю і натуральною формою. Мова йде саме про взаємний рух продукту усередині І і II підрозділів і між ними. При такому розумінні пропорційності особливий інтерес викликає забезпечення матеріальними умовами діяльності невиробничої сфери, насамперед – оборонного комплексу.

Розгляд цього питання А. К. Покританом ґрунтувався на передумові існування закритої економіки, пропорції якої і характеризуються схемами відтворення К. Маркса. Ці абстрактні балансові співвідношення були цілком інформативні для радянської економіки, значною мірою відокремленої від світової. У закритій економіці виробничі дисбаланси неможливо скоригувати експортно-імпортними операціями. Такою закритою системою, єдиним цілим сьогодні можна вважати світову економіку. Зростання спеціалізації національних економік веде до того, що необхідну структуру інвестиційних і споживчих товарів на своїх внутрішніх ринках сьогодні всі країни світу забезпечують за рахунок зовнішньої торгівлі. Отже, галузеве балансування національних економік здійснюється за рахунок експортно-імпортних операцій. У цих умовах питання про вплив оборонного виробництва на пропорції суспільного виробництва набуває нового звучання. У ринковій економіці оборонне виробництво – вагома частина експортних доходів виробників. Включення до потоку взаємних обмінів товарним капіталом товарів військового призначення актуалізує розгляд змін, які ці товари вносять до пропорцій суспільного виробництва.

Питання суспільного відтворення, розглянуті у зазначеній монографії А. К. Покритана, як і питання економічної системи та її структури у монографії про власність, і в подальші роки залишалися в орбіті його наукових інтересів.

Наукові зусилля школи А. К. Покритана були спрямовані на створення логічно несуперечливої системи категорій політичної економії соціалізму. В центрі уваги професора А. К. Покритана були безумовно і методологічні питання. Він не обмежувався описом окремих прийомів методу політичної економії – сходження від абстрактного до конкретного, єдність історичного і логічного. Для науковця було важливим виразити розуміння методу як інструменту пізнання, що розвивається одночасно з розвитком самого об'єкта пізнання.

Головна теоретична і методологічна проблема, із з'ясування якої і почала формуватися школа Покритана – пояснення товарно-грошових відносин. Знайшовши їх причину у відносній економічній відособленості, А. К. Покритан і його послідовники не вважали товарно-грошові відносини іманентними соціалізму і впродовж всього періоду існування і реформування економіки соціалізму відстоювали саме таке розуміння проблеми. Відображенням розвитку таких ідей у навчальному процесі став курс лекцій з політичної економії соціалізму, написаний однодумцями Анатолія Карповича і виданий за його редакцією в 1988 році. Підручник, адресований студентам усіх спеціальностей, ставив за мету показати виробничі відносини соціалізму як систему, що поєднувала генетично різнорідні елементи – безпосередньо суспільні відносини і відносини економічної відособленості, і пояснити тенденції їх розвитку.

У практиці народногосподарського правління взяло гору ставлення до соціалістичного підприємства як товаровиробника. Дезорганізація суспільного виробництва наростала. Збільшилося розмаїття думок щодо подальшого реформування економіки. Професор А. К. Покритан та його однодумці впритул зайнялися дослідженням перехідних процесів і відповідних їм перехідних економічних форм.

Першою фундаментальною працею в цьому напрямку стала монографія Михайла Івановича Звєрякова «Перехід до ринку: проблеми теорії», у якій були поставлені питання про методологічні основи аналізу перехідних економічних систем, про зміст і форми перехідних виробничих відносин. Як і всі автори школи А. К. Покритана, М. І. Звєряков сконцентрувався на найбільш складних проблемах економічної теорії – на діалектиці відносин власності, товарної форми, закономірності становлення економічних систем.

У 90-ті роки проблеми перехідної економіки докладно розробляються пострадянськими дослідниками. Бере активну участь у підготовці ряду колективних монографій з теорії перехідної економіки професор М. І. Звєряков.

Він веде дослідження і в теорії відтворення, традиційній сфері інтересів школи А. К. Покритана. Досліджує і фундаментальну проблему економічної теорії – теорію вартості. Підсумком цих багаторічних досліджень стали монографії «Проблеми перехідної економіки» (2007), «Сучасна економіка як об'єкт економічної теорії» (2008), «Становлення ринкової економіки» (2008), «Теоретичні проблеми формування національної економічної системи» (2012).

З початку нового тисячоліття керівництво школою здійснює один із провідних вчених-економістів та реформаторів сучасної вищої школи України, ректор Одеського державного економічного університету, доктор економічних наук, професор Михайло Іванович Звєряков. Його зусилля спрямовані на формування працездатного науково-педагогічного колективу.

Провідний науковець у сфері економічної теорії, він продовжує і розвиває традиції, сформовані його вчителем – професором А. К. Покританом.

Михайло Іванович працює понад 30 років у нашому навчальному закладі і пройшов шлях від аспіранта кафедри до ректора. Працюючи над докторською дисертацією, отримав наукову стипендію у відомому в світі Фонді ім. Гумбольдта, завдяки якому було підготовлено 40 Нобелівських лауреатів. У Кельнському університеті (Німеччина) М. І. Звєряков продовжив наукові дослідження і успішно завершив докторську дисертацію з проблем формування ринкових відносин в Україні. Стажування у відомому «Дойче-Банк», ознайомлення з досвідом німецького Банку реконструкції та розвитку дозволило М. І. Звєрякову після захисту дисертації брати участь у розробці економічних документів державного значення за дорученням комітету Верховної Ради України з фінансової і банківської діяльності. Практичний досвід, набутий у роботі радником АК «Україна», а потім заступником директора облдирекції цього банку, збагатив Михайла Івановича як ученого знаннями закономірностей функціонування сучасної фінансово-кредитної системи, механізму ринкового ціноутворення. Його перу належить багато робіт, присвячених реформі банківської системи нашої країни, підвищенню ролі банків у сучасній кредитній системі.

Як ректор одного з провідних економічних вищих навчальних закладів України, він зробив вагомий внесок у відбудову сучасної вищої економічної освіти, впровадження конкурентоспроможних технологій до навчального процесу, підготовку студентської молоді, викладачів та наукових співробітників університету. Головним напрямом діяльності університету професор М. І. Звєряков визначив розвиток науки та забезпечення високоефективної наукової діяльності трудового колективу з виконання фундаментальних та прикладних досліджень із сучасних проблем економіки. А найголовніше – створив атмосферу наукового пошуку, відродив традиції міжкафедральних наукових дискусій, принципового обговорення складних проблем економічного розвитку держави.

Варто відмітити особистий внесок Михайла Івановича в удосконалення концептуальних підходів до визначення принципів розробки національної моделі ринкових перетворень та національної стратегії економічного зростання з урахуванням соціально-економічних та культурно-історичних особливостей в умовах розвитку сучасної української держави. Професором М. І. Звєряковим опубліковано майже 130 наукових та науково-методичних праць, які широко використовуються у вищих навчальних закладах при підготовці фахівців з економічних спеціальностей.

Доктор економічних наук М. І. Звєряков – вчений зі світовим ім'ям. Підтвердженням цього є присвоєння М. І. Звєрякову звання Почесного доктора Стопанської академії «Д. А. Ценов» (Болгарія). Він налагодив плідні наукові контакти з дослідницькими центрами та вищими навчальними закладами Росії, Болгарії, Німеччини, Польщі, США та інших країн.

Доктор економічних наук, професор М. І. Звєряков – гідний послідовник наукової школи А. К. Покритана, який творчо переосмислює, продовжує і розвиває фундаментальні положення економічної теорії. На чолі з ним ведеться копітка робота як у галузі наукових досліджень, так і в напрямку створення підручників, які відображають останні досягнення економічної думки.

Багато зусиль професор М. І. Звєряков, як завідувач кафедри загальної економічної теорії, спрямовує на роботу з аспірантами та молодими викладачами. Він організував постійно діючий семінар молодих дослідників, метою якого є «мозковий штурм» найскладніших теоретичних проблем. Наукові і педагогічні досягнення доктора економічних наук, академіка Академії наук вищої школи, професора Михайла Івановича Звєрякова оцінені державою. За визначні здобутки у галузі науки і техніки М. І. Звєряков отримав звання «Заслужений діяч науки і техніки». Він є лауреатом нагороди Ярослава Мудрого, нагороджений Почесною відзнакою голови обласної держадміністрації.

На перших етапах реформування економіки нашої країни теоретики вели дискусії про спрямованість реформ, шляхи і методи їх здійснення. З 1992 року, коли здійснився рішучий перехід до приватизації державної власності і були скасовані основні конструкції планової системи, став ясно формуватися капіталістичний спосіб виробництва. У цих умовах необхідно було швидко і радикально міняти програму курсу політичної економії. Викладачі кафедри загальної економічної теорії вже в 1992 році випустили навчальний посібник з курсу загальної економічної теорії, у якому в питаннях і відповідях визначили категорії мікро- і макроекономіки так, як це зроблено сучасними західними авторами. Наступним кроком в адаптації категоріального апарату мікро-і макроекономіки до потреб вітчизняної економічної освіти став навчальний посібник «Економікс», підготовлений викладачами кафедри в 1994 році.

Категоріальний апарат, структура навчального матеріалу, логіка його викладу істотно відрізнялися від навчального матеріалу, викладеного у радянських підручниках. Однак при докладному розгляді цього матеріалу стало ясно, що він складається з двох самостійних частин, виклад яких саме як окремих, самостійних частин є більш логічним і обґрунтованим. Колектив кафедри став працювати над новим виданням сучасного підручника з економічної теорії, видавши його 1998 року українською мовою, а 1999 року – російською. Одночасно модернізувався і курс політичної економії. У 2002 році професори А. К. Покритан і М. І. Збарський публікують навчальний посібник з політичної економії для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів з економічних спеціальностей, рекомендований Міністерством освіти і науки України.

У цей же час професор М. І. Звєряков працює над адаптацією теорії перехідної економіки до практики викладання і видає цей матеріал у навчальних виданнях 2000 і 2003 років. Одночасно колектив кафедри загальної економічної теорії працює над курсом лекцій з перехідної економіки. У 2003 році виходить у світ опорний конспект лекцій з цього курсу. Удосконалення викладання триває, і протягом чотирьох років виходять у світ: підручник з мікроекономіки (2006), наступного року – з макроекономіки, 2009 року – з політекономії.

У центрі наукових інтересів колективу кафедри весь цей період перебувають проблеми модернізації економіки, розробка національної моделі економічного зростання та розвитку, пошук шляхів до нової економіки. На розробку цих проблем націлені дослідження, викладені в монографіях А. В. Грималюка, І. Д. Романенкова, Ю. Б. Росецкої, Л. С. Чернецької.

Яскравою фігурою школи А. К. Покритана є С. В. Мартиновський, який протягом багатьох років працював поруч з Анатолієм Карповичем, розробляв ті ж самі фундаментальні проблеми економічної теорії, але підходив до їх розуміння на основі дослідження не радянської, а західної економіки. Дослідження проблем циклічного розвитку капіталістичної економіки, а потім монопольних цін світового ринку, основних концепцій аналізу сучасних економічних систем привело його до висновку про еволюцію капіталу. С. В. Мартиновський у своїх творах доводить, що елементи нового суспільства, названого К. Марксом комунізмом, у різних і несподіваних поєднаннях визрівають в економіці західних країн. У міру їх розвитку сучасний капіталізм формує нову форму економічного зв'язку, якій властиві риси перехідності. Це вже не класична товарна форма економічного зв'язку, характерна для капіталізму XIX століття, але ще й не нова форма, адекватна посткапіталістичному рівню економічного розвитку. Сутність перехідної форми полягає в переплетенні протилежних елементів, одні з яких відносяться до вихідного, а інші – до кінцевого пункту глобального перехідного процесу, що охопив високорозвинені країни. На тлі усуспільнення виробництва, властивого високорозвиненим країнам, формування олігархічного капіталізму в нашій країні є регресом, як результат не просто консервується відсталість, вона посилюється. Доведенню цього і розробці моделі ефективної економічної політики присвячено монографію професора С. В. Мартиновського «Економічна політика: Проблеми досягнення мети».

Теоретичні дослідження школи А. К. Покритана завжди були спрямовані на вирішення практичних завдань вітчизняної економіки. Цю практичну спрямованість досліджень нині підтримує професор М. І. Звєряков, його учні й однодумці. Кращим способом зберегти традиції є примноження здобутків попередників.

У цьому напрямку Михайло Іванович не шкодує сил. З 2005 року він організовує і проводить щорічну наукову конференцію «Покритановські читання», яка привернула увагу багатьох відомих економістів України та Росії і стала міжнародною. До теперішнього часу проведено шість конференцій цього циклу, участь у яких взяли визнані на теренах пострадянського простору економісти, які вирішують головну проблему сучасної економіки цих країн – пошук теоретично обґрунтованої моделі економічного розвитку, по суті справи – пошук шляхів до нової економіки. Постійним учасником цієї конференції є головний редактор московського журналу «Економіст» С. С. Губанов.

У реформуванні пострадянської економіки можна виділити дві кардинальні проблеми. По-перше, це напрям руху: до чого суспільство прагне, чого має намір досягти. По-друге, засоби: як саме суспільство має намір здійснювати свій рух у певному напрямку. Ці питання залишаються дискусійними і сьогодні, за двадцять п'ять років реформування економіки СРСР і двадцять років радикального реформування економіки незалежних держав – України і Росії. Стратегічним напрямком руху економіки Росії, вважає С. С. Губанов, має стати індустріальне суспільство, а засобом досягнення цієї мети повинна бути вертикальна інтеграція під егідою держави.

Ідея руху до індустріального суспільства та індустріалізації співзвучна ідеї професора А. К. Покритана про необхідність формування промислового капіталу як соціальної сили, що долає докапіталістичні форми виробництва і допотопні форми капіталу (купецький і лихварський) і веде до утвердження капіталістичного виробництва. Проблема полягає в тому, щоб визначити, який рівень розвитку промислового капіталу властивий високорозвиненим країнам. З цього питання сформувалися дві точки зору. Прихильники однієї з них вважають, що високорозвинені країни переросли індустріальний етап розвитку і вступили в постіндустріальний, якому відповідає інформаційне суспільство, суспільство знань та ін. Інші науковці доводять, що індустріальний етап ще далекий від завершення, що питома вага матеріального виробництва у ВВП високорозвинених країн за 100 років XX ст. не змінилася, а промисловості – збільшилася. У результаті сьогодні, на початку XXI ст., високорозвинені країни є індустріальними ще більшою мірою, ніж на початку XX століття.

З огляду на це, для економічної політики України і Росії завдання індустріалізації в сучасних умовах, коли ці дві індустріальні країни, унаслідок реформування втратили свою обробну промисловість, є надзвичайно актуальним. Індустріалізація в нових умовах, тобто в умовах індустріального суспільства, якому властиве домінування експортно-орієнтованих сировинних галузей, набуває нових рис, що відрізняють її як від класичної індустріалізації, що відбувалася наприкінці XVIII – початку XIX ст. у нині розвинених країнах, так і від соціалістичної індустріалізації СРСР, яка у тридцяті роки XX ст. дозволила створити індустріальний потенціал, порівняний з тогочасним потенціалом європейських країн.

Щодо питання про засоби руху до нової економіки також сформувалися два підходи. Перший ґрунтується на ліберально-ринковій концепції, інший закликає сформувати свою власну концепцію реформування. Аргументи другого підходу, що розробляється школою Одеського державного економічного університету, полягають у такому: теорії і моделі ринкової економіки мало придатні для реформування вітчизняної економіки.

Річ у тому, що становлення ринкових відносин у країнах Заходу було пов'язане з промисловою революцією, яка зробила ці країни індустріальними лідерами світової економіки, забезпечивши їм переваги в економічному змаганні з рештою світу. На відміну від цього, становлення ринкових відносин у нашій країні здійснюється в умовах індустріальної економіки, яка співіснує з високорозвиненими індустріальними економіками, поступаючись їм в економічному змаганні. Така ситуація не розглядалася провідними представниками економічної думки, бо їхні концепції створювалися для теоретичного осмислення проблем розвинених ринкових економік. Декілька пізніше вони були покладені в основу теоретичного віддзеркалення економічних проблем і формування економічної політики країн «третього світу», виходячи з передумови, що менш розвинені країни при ринковій трансформації повторюють шлях формування ринкової економіки, який пройшли свого часу нині розвинені країни. На цій передумові і формувалися рекомендації щодо економічної політики для менш розвинених країн.

Характерною рисою нашого часу є розгортання процесу глобалізації, пов'язаного з поглибленням ступеня взаємодії і взаємообумовленості економік різних країн, відповідно, різного рівня розвитку. Найістотніші зміни охопили реальний сектор економіки, насамперед, розвинених країн. Структурна динаміка їх реального сектора характеризується переміщенням зайнятості зі сфери матеріального виробництва та індустрії у сферу послуг. Цей процес став основою теорії постіндустріального суспільства.

Сьогодні на кафедрі «Загальної економічної теорії» під керівництвом доктора економічних наук, професора М І. Звєрякова працює понад 30 викладачів, серед яких вагому частку становлять доктори та кандидати економічних наук.

Викладачі кафедри з 1976 по 2014 рік опублікували 22 монографії обсягом 225,5 друкованих аркушів. А якщо врахувати написані ними брошури, статті, тези, то це складе 310 наукових робіт обсягом понад 477 друк, аркуша.

На кафедрі вже багато років здійснюється підготовка бакалаврів та магістрів з напрямку «Економічна теорія». Випускники мають поглиблений діапазон знань щодо розуміння закономірностей, які керують економікою, володіють сучасними теоріями функціонування господарства, науковим економічним мисленням, навичками системного підходу до розробки управлінських рішень. Тому вони в змозі ефективно працювати у різних галузях економіки: на управлінських посадах різних рівнів у корпораціях, фірмах, банках, біржах, державних установах а також вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації.

Серед випускників кафедри «Загальної економічної теорії»:

Балашова Ганна Віталіївна (1998-2003 рр.) – з 1999 року культорг ФЕУВ, 2000-2003 рр. – керівник команди КВК "Монетний двір", культорг ОНЕУ, глава наукового студентського товариства, 2003-2006 рр. – аспірант кафедри ЗЕТ, сфера наукових інтересів: інформаційне суспільство, інноваційна економіка, інформаційний сектор. 2006-2011 – викладач кафедри ЗЕТ. Брала активну участь у студентській самодіяльності ОНЕУ, фестивалях КВК, української та південноукраїнської ліги КВК.

Грубий В’ячеслав Васильович (1999-2004 рр.) – профорг групи, член студентської Профспілки, відповідав за організаційні питання на факультеті. З 2000 року Студентський декан факультету. Брав участь у розробці студентської модульної системи, приймав участь та з командою однодумців займав І місце на обласному конкурсі бізнес-ідей. На даний момент має свій власний бізнес у сфері роздрібної торгівлі.

Даниліна Світлана Олексіївна (2000-2005 рр.) – профорг групи, член студентської Профспілки, брала активну участь у студентській самодіяльності ОНЕУ. З 2005 року працює викладачем кафедри ЗЕТ ОНЕУ. Сфера наукових інтересів: нагромадження капіталу, концентрація та централізація виробництва і капіталу, фінансовий капітал, фінансова глобалізація. У 2012 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Форми нагромадження капіталу в перехідній економіці», з 2013 року – доцент кафедри, вчений секретар спеціалізованої вченої ради з захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) економічних наук. Профгрупорг профспілкової організації ОНЕУ, Профорг кафедри ЗЕТ.

Адиров Дмитро Миколайович (2000-2005 рр.) – старший державний податковий ревізор-інспектор відділу контрольно-перевірчої роботи управління оподаткування фізичних осіб Державної податкової інспекції у Приморському районі Одеси. 2011- по т.ч. – головний спеціаліст відділу з питань виконання державного бюджету, промисловості та аграрної політики Територіального управління Рахункової палати по Одеській, Миколаївській та Херсонській областях Верховної ради України.

Бобіль Дар’я Ігорівна (2007-2012 рр.) – з 2008 року член Профкому ОНЕУ, 2009 рік – голова навчального сектора ФЕУП, 2009-2012 рр. – голова студентського самоврядування ОНЕУ (студентський ректор), у 2010 році – кращий студент Одеси, у 2011 році – студентський мер Одеси, 2011-2013 рр. – член молодіжної ради Одеси, комісія з підтримки малого середнього бізнесу, співзасновник громадської організації "Підприємці Одеси". З 2012 року аспірант і викладач кафедри «Менеджменту організації зовнішньоекономічної діяльності» ОНЕУ, з 2013 року – менеджер по внутрішньому туризму України в ТК "Гарний відпочинок", з 2013 року – наставник студентської команди ОНЕУ з соціального підприємництва "Enactus".